Рівне сто років тому: псевдоволонтери, аферисти та хабарі у поліції

Охочі порушувати закони і встановлений порядок з'явилися власне з появою тих самих законів і порядку. І мотиви, через які люди вдавалися до протиправних дій, вочевидь, мало відрізнялися від мотивів сучасних зловмисників. Хіба що давні злочинці не були такими технічно оснащеними, як подекуди нинішні, але у винахідливості їм не відмовити.

Кримінальні злочини сторічної давнини в основному мали побутовий чи дрібнокримінальний характер. Найчастіше до буцегарні потрапляли любителі поцупити те, що погано лежить, учасники організованих нападів на багатих власників. Однак потрапляли до поліцейських хронік і за, так би мовити, екзотичні злочини - шахрайство, в тому числі й шлюбне, привласнення громадських, поштових чи державних грошей, зловживання службовим становищем. Інколи газети сповіщали про втечу молодих дівчат з батьківського дому з коханими, а інколи й про самогубства через нерозділене кохання, чи борги.

“Добрий” заробіток від пройдисвітів

Справедливість приказки про те, що нове — це добре забуте старе, доводять нам газетні повідомлення сторічної давнини. Якщо погортати сторінки старої преси та матеріали поліційних архівів, можна упевнитися у “вічності” певних схем ошуканства надто довірливих громадян. Попри те, що сучасні любителі легкої наживи постійно вдосконалюють методи обману, основні схеми були добре відомі й століття тому. Шахраї старого Рівного полювали за легковірними не гірше теперішніх умільців. Водночас, і тих, хто вівся на сумнівні обіцянки, також вистачало.

Зокрема у поліцейських рапортах 20-х років ХХ століття йшлося про ошуканські оголошення у місцевих газетах. Наприклад, “Ехо Ровенське” у 1925-у році подавало таке оголошення: “Добрий заробіток у день можуть мати пані й панове, виконуючи легку роботу, пов’язану з писанням. Проспект з умовами праці надається після вислання десяти грошів на марки”. Тим, хто  відгукувався на дане оголошення, спритники надсили лист із порадою передплатити газету з оголошеннями про трудові вакансії.

Загальний вигляд міста Рівне на початку ХХ століття

Чим більше туману напускали шахраї у своїх оголошеннях, тим більше охочих велося на них. “Справжній новий заробіток! Пані й панове, яких цікавлять таємні знання, можуть отримати тривалий дохід за допомогою занять астрологією за унікальною методою”, або ж: ”Додатковий заробіток для жінок. Домашня робота, яку кожна панна зможе виконати. Дуже великий дохід!”. І, звісно, приписка з проханням надіслати певну кількість коштів “на поштові марки”. Замість “тривалого доходу” шукачам заробітків надсилали брошурку з якоюсь незрозумілою писаниною, або знущальними порадами на кшталт “писати п’єси”, або варити “ром, коньяк, лікери, дріжджі й мило” й отримувати за це “дуже великий дохід”. У “Волинських відомостях” публікували оголошення, які згодом привернули увагу поліціянтів, про усіляких “цілителів”, які пропонували допомогу у запобіганні подружніх зрад, жінкам при безплідді, подоланні пиятики чоловіка, щоб корови більше молока давали... Проте згодом декотрі охочі до таких “зцілень”, вочевидь, не отримавши бажаного результату, зверталися до поліції та до суду через ошуканство.

Здається, такі схеми шахрайства й справді вічні, адже й нинішні газети та інтернет аж кишать подібними оголошеннями.

Мисливці за пожертвами

Останнім часом стають відомі непоодинокі випадки розвінчання фальшивих волонтерів чи благодійників, які збирали пожертви буцімто на потреби армії, хворих дітей тощо. Виявляється, цинічна схема заробляння на експлуатації благородних поривань наших громадян діяла й у давнину.

Вид на місто 30-і роки ХХ століття

У одному з рапортів повітовому справнику (начальнику повітової поліції) у 1911 році йшлося про скаргу мешканців на підозрілих збирачів матеріальної допомоги. Повідомлялося, що до будинків мешканців міста навідувалися молодики зі скринькою для пожертв. Вони представлялися членами одного із місцевих молодіжних товариств, і просили допомогти коштами начебто на освітні потреби гімназистів з бідних родин. Чимало містян відгукнулися на прохання, жертвуючи, хто скільки може.

Утім, як з'ясувалося згодом, ці мандрівні прохачі жодного стосунку до товариства не мали. А саме товариство у такий спосіб (навідуючись до помешкань) коштів ніколи не збирало. Про це керівництво товариства повідомило широкий загал через місцеву пресу. А ще попередило, що його представники відтепер матимуть при собі лист з печаткою товариства, завірений підписами його голови й секретаря. Лише цей документ слугуватиме підтвердженням повноважень волонтерів на збір пожертв.

Відомим явищем у Рівному сторічної давнини були й фальшиві жебраки.

Місцева преса початку ХХ століття не раз викривала усіляких лжекалік і лжебідаків, які насправді були заможнішими, аніж деякі громадяни, що подавали їм милостиню. Такі псевдострадальці здебільшого мали власне житло й були цілком здоровими, щоб працювати, але воліли отримувати легкий заробіток у вигляді жебрацтва. Заробітчани від суми здебільшого мали строго розподілені місця і години праці.

Рівне, 30-і роки ХХ століття

У “неробочі” дні псевдожебрак поводився й виглядав як звичайний містянин. А перевтілювався, вирушаючи на “роботу” - одягав подертий брудний одяг, замащував сажею і брудом обличчя й тіло, починав шкутильгати, спираючись на костур тощо.

За хабар поліціянт міг “не побачити” порушення 

До компетенції поліції початку минулого століття входило чимало: охорона громадського порядку під час богослужінь і хресних ходів; нагляд за будинками розпусти й діяльністю повій; боротьба з волоцюгами, грабіжниками, порушниками спокою і таємними зборами; дотримання протипожежних правил.

Поліція могла цензурувати книги й контролювати народні розваги, чистоту міста, річок, води, продуктів харчування, боролася із самогоноварінням. До повноваження поліцаїв входило також спостереження за роботою магазинів, ринків, шинків та ресторанів й дотриманя ними правил наймання слуг. Наприклад, стежили, чи вчасно закривають магазини й шинки, чи дотримуються чистоти у м’ясних рядах та правил торгівлі на ринках загалом, чи не обважують покупців. Поліція не лише ловила злочинців, а й виявляла школярів старших класів гімназії, які пиячили у шинках чи відвідували будинки терпимості. Хоча за це до буцегарні не запроторювали, але у разі, якщо на гімназиста надходив донос, то це могло закінчитися обшуком за місцем мешкання, або й виключенням із навчального закладу.

Вулиця Шосова, зліва проглядається поворот на сучасну вулицю Петлюри, початок ХХ століття

На початку ХХ століття у Рівному, яке було повітовим містом Волинської губернії, було два поліційних відділки. Керував ними повітовий справник, тобто начальник повітової поліції. Наприклад, у 1911 році ним був такий собі Іван Комаревич. Справник був головним поліцейським начальником на території повіту. Охорона порядку в повітових містах покладалася на міських приставів, їхніх помічників та поліцейських наглядачів. Саме міські пристави нерідко грішили тим, що за відповідну винагороду закривали очі на деякі порушення.

Та й не дивно, що при такому широченному наборі повноважень у поліції не обходилося без зловживань. У всі часи знаходилися ті, хто намагався відкупитися від покарання, і ті, хто спокушався на легкий приробіток.

Хабарі в поліції вже тоді були не рідкість. Так, наприклад, в одному із рапортів повітовому справнику йдеться про “упіймання на гарячому з хабарем” поліцейського пристава, який за грошову винагороду відпустив кишенькового крадія. Як покарали хабарника, невідомо.

Потрапити до поліцейської хроніки — ославитися на все місто

“За крадіжку білизни та сукні у своєї роботодавиці віддано до арешту 19-річну Дарину Плугарник”. “У пана Стефана Юзука в готелі “Варшава” з кишені піджака, залишеного в номері, вкрадено гаманець, у якому було 40 злотих”.

“За крадіжку золотого ланцюжка віддано до арешту Якова Симановича, сторожа будинку на вул. Третього Мая, 56”. “За визиск і шахрайство власника складу дров Миколу Процюка на вул. Колейовій віддано до поліцейського арешту. За дрова він ошукував на вазі, в кожному мішку бракувало третини центнеру”.

“Поліція заарештувала Станіслава Микульського, Миколу Шпичака та Юхима Стрижейчика, яких упіймано на кишенькових крадіжках у різних дільницях міста”. “Марія Фурс, з вул. Понятовського, 30, підозрювала свого чоловіка в подружній зраді. Вчора, слідкуючи за чоловіком, знайшла його в скверу, який провадив час з якоюсь невідомою жінкою. Розлючена тим доказом подружньої невірности Марія Фурс побила свого чоловіка. Сцена в публічному місці викликала неабияке збіговище. Край авантюрі поклав поліціянт”. Такими повідомленнями рясніла місцева преса початку ХХ століття-30-х років ХХ століття. Вони потрапляли на газетні сторінки з поліційних рапортів.

Центральна в'язниця Західної Волині, головна пересильна тюрма для політичних і кримінальних злочинців, 20-30-і роки ХХ століття. До наших днів дійшла як корпус швейної фабрики, тепер там здійснено добудову і розмістилися комерційні структури, магазини та кафе

Стати героєм поліцейської хроніки — означало осоромитися на все місто. Адже у ті часи в газеті описували не лише саму подію, а й публікували прізвища й адреси порушників. А оскільки Рівне початку 20-х років налічувало трохи більше 30 тисяч мешканців, то практично усі знали всіх. Утім, декотрих зловмисників таке не зупиняло, й вони продовжували порушувати закон.

Світлана Калько, спеціально для сайту "ВСЕ"

Коментарі

Додати новий коментар

CAPTCHA
Захист від спаму
Фото Капча
Введіть символи з картинки.