Керівник рівненських патрульних розповів про махання "корочками", навіщо водив поліцейських на кладовище і про що брехав мамі

У нашому радянському минулому була приказка: "Моя міліція мене береже: коли посадить – тоді й стереже". Вона, на жаль, не втрачала своєї актуальності впродовж 25 років незалежності України. З виходом на вулиці нової патрульної поліції з’явилися сподівання, що ситуація таки зміниться. Про те, що буде далі, і чи судилось нашим надіям виправдатися, відбулась розмова, у студії програми "Тіньовий сектор", з командиром патрульної поліції міста Рівне Сергієм Мерчуком.

– Для початку, аби задовольнити цікавість прекрасної частини нашої аудиторії, розкажи, скільки тобі років, одружений, сім’я, діти…

(Посміхаючись – авт.) Ні, не одружений. Мені 25 років. Я наймолодший начальник управління патрульної поліції в Україні. Брак досвіду компенсується ентузіазмом та юнацьким максималізмом.

– Про тебе вже ходить багато чуток і легенд. Зокрема, про твій бойовий шлях. Як ти потрапив на війну і ким там був?

– Я ровесник нашої незалежності – народився в 1991 році. У школі хотів чогось інакшого, після школи хотів чогось інакшого. Пішов навчатись до військового ліцею, мене приваблювала військова дисципліна. Там, у ліцеї, я познайомився з діяльністю молодіжної організації "Національний альянс". Пізніше очолював цю організацію в Чернігові і області.

Ми займались вихованням дітей, організовували вишколи, військово-патріотичні ігри, табори. Я знайшов комфортне для себе середовище серед молодих, здорових людей, які мали своє бачення нової України.

Вже по завершенню університету, автоматично, як і більшість моїх колег, став безробітним.

– Який університет ти закінчував?

– Чернігівський університет права.

– Тобто ти за освітою юрист?

– Саме так, юрист. Випустили мене у світ зі стін університету. Хабарів, щоб отримати роботу, я не захотів давати. Підпрацьовував на різних роботах: і офіційно, і неофіційно.

– Наприклад? Яка робота була найбільш екзотична?

– Мабуть, робота вихователя в студентському гуртожитку. Хоча вона для мене була знайома і комфортна, оскільки постійно доводилось мати справу з молоддю. А ще доводилось торгувати різними товарами, їздив за кордон на заробітки. Здебільшого, за різними студентськими програмами. Більше шести років працював в оздоровчих таборах для дітей-сиріт.

Коли розпочалась революція, відчув, що моє місце там. Вона для мене перевернула геть усе.

Там, на Майдані, я був бунчужним 35-ї сотні "Волинська січ".

– Це там, де був Володимир Пастушок?

– Так, Володя Пастушок, а ще покійний Сашко Храпаченко, Сашко Капінос, Василь Мойсей із Луцька. На превеликий жаль, ми втратили шістьох наших хлопців. Ще одинадцять лишилися каліками. Я теж отримав кілька поранень, безліч побоїв. Але до того теж якось звикаєш. І на війну мені вже було вирушати легше, якщо так можна сказати. Та й, чесно кажучи, було якесь бажання помсти.

– Ти пішов добровольцем?

– Так. Я був і в "Правому секторі", не роблю з цього секрету. Бойовий шлях розпочинав у складі батальйону "Дніпро – 2". Але там, на жаль, нічого не склалось, я пішов у полк спеціального призначення "Азов". Тоді ще він був батальйоном.

– Навколо полку "Азов" теж є багато чуток, міфів і легенд. Хтось називав цих бійців патріотами, а хтось – "нациками".

– Говорити можуть різне. Там зібралось коло молодих адекватних, і не зовсім молодих, часом і не зовсім адекватних людей. Фанати різних футбольних клубів, які об’єднались навколо єдиної ідеї: "В нашу країну прийшов ворог і ми його знищимо".

У нас був специфічний підрозділ. Ми себе називали "волинські різуни". Їздили з іконкою – такі собі християни-"азовці". Журналісти дивувалися…

Іловайськ, Мар’янка, Старобішеве, Сідове, Новоазовськ, штурм Маріуполя, блокпости… Якщо чесно, я трохи в цьому всьому "вигорів". Не міг вже далі продовжувати службу. Особливо, коли рідного брата забрали (мобілізували до збройних сил – авт.) на війну, а інший брат вже був травмований. Мусив повертатися додому. І вже тут розпочав свою громадську діяльність.

Коли набиралась нова поліція, я спочатку скептично до того ставився: "Окей, селфі-копи якісь". Але пізніше, коли розібрався в їхній роботі, мене це зацікавило. Захотів собі спробувати. Як тільки розпочали набір у поліцію Луцька, подав документи. За три місяці з чотирьох тисяч було відібрано 168 чоловік для служби в патрульній поліції. Так розпочався мій шлях простого патрульного. Хоча, ще будучи на Майдані, я не міг припустити, що працюватиму в правоохоронній структурі.

До речі, символічним було те, що я став командиром десятої роти патрульної поліції Шевченківського району Києва, до території якого належав і Майдан Незалежності. Той Майдан, де відбувались бої.

– Тобто на Майдан ти повернувся у формі поліцейського?

– Так. Це для мене було щось неймовірне і дуже відповідальне. До речі, з десяти районів Києва цей найбільший і найскладніший. Пізніше керівництво пояснило, що мене відправили туди саме для того, щоб загартуватись і здобути досвід.

– Хто твої батьки?

– Батько працював лісником, а мама – домогосподарка. Зараз працює на заводі "Шуберт".

– Як батьки поставились, що син пішов на Майдан, на війну, в поліцію?

– А вони не знали. Коли мама телефонувала, я казав, що в Чернігові і займаюсь студентами, працюю. Дізналась правду вже після 23 лютого, після розстрілів. Думаю, вони все ж здогадувались…

На війну я ще більш хитро поїхав. До того займався з дітьми-сиротами в Карпатах. Мамі сказав, що не можу себе тут знайти після революції і їду з дітьми працювати за програмою одного канадського фонду. І чкурнув на війну.

Лише десь наприкінці жовтня, коли туди (на війну – авт.) поїхав брат Андрій, мама дізналась, де я насправді. Про мене написали в газеті «Волинь» і батьки прочитали. Отак я "спалився". Мама зателефонувала, сказала, що вже немає сенсу брехати, бо вона знає, де я.

Однак все ж трохи вдалось зберегти мамині нерви і серце.

– Переглядаючи твою сторінку у "Фейсбуку", бачу, що ти й зараз багато уваги приділяєш дітям та молоді.

– Бо мені подобається працювати з молоддю. Можливо, тому, що бачу перспективу в молодих людях. Якщо говорити про дітей, то вони чисті, вони мене лікують. Після Майдану я проходив реабілітацію, працюючи з дітьми-сиротами.

– На тому ж "Фейсбуку" в коментарях тобі постійно закидають, що ти десь їздиш по цих зустрічах замість того, щоб виконувати роботу поліцейського.

– Кожного дня я виділяю годину, щоб поїхати до дітей. Оскільки зараз йде тиждень безпеки дорожнього руху, я відкладаю той мільйон паперів та виділяю годинку, щоб поспілкуватись із учнями і молоддю. Сьогодні зустрічався зі студентами РДГУ, вчора та позавчора –  зі школярами.

– Якщо ти вийшов на Майдан, то, вочевидь, у тебе є своє ставлення до системи і, відповідно, до людей у формі. Як тобі зараз працюється з тими, проти яких, ти, по суті, виходив?

– Це було для мене доволі складно. З попереднім керівником обласного управління у мене не вийшло контакту. Однак новий керівник повністю сприяє нашій роботі поліцейських. Думаю, це позиція всієї структури національної поліції.

Мені ніхто не "нарізає" завдань із головного управління, оскільки моє безпосереднє керівництво - у департаменті в Києві. Але ми координуємо свої дії з міськвідділом, з превентивною службою і начальником головного управління.

– А як складаються стосунки з працівниками середньої ланки?

– Трохи дико: було навіть важко руку подати. Згодом минулося. Я знаю межу і знаходжу "золоту середину". Розумію, що сваритись із ними – теж не вихід. Це може зашкодити роботі моїх патрульних. Кожному своє і всьому свій час. Якщо говорити глобально, то за всі діяння Бог покарає і, можливо,  життя.

– Серед твоїх підлеглих є багато тих, хто вже пройшов війну. Так само знаю, що траплялись випадки, коли люди у формі казали: "Що ти тут ходиш у красивій формі – йди воюй". Які відчуття в ці моменти?

– Знаєш, це, мабуть, найсолодші моменти (сміючись - авт.). Хочеться вислухати цю людину і почути…

– А не має бажання просто в морду дати?

– Є! Може, ви бачили, в мережі є відео, як я в Києві «потягався» з тим, який кричав: "Я воєвал"? Пізніше дізнався, що ця людина кілька разів їздила на схід, кажуть, що з метою збагачення. Він там трохи потусувався, а тепер може  все життя кричати: "Я ветеран".

Ми тоді ж не просто так до нього підійшли: в його руці була граната. Це страшно, коли людина з гранатою, і ти не  знаєш, що вона з нею зробить. І він сам не знає, що з нею робити. А якщо кине її в натовп?

У мене в поліції є командир роти Андрій Ліснічук. Молодий чоловік, служив у 80-й бригаді, пройшов Донецький аеропорт. У нього теж була ситуація, коли такий самий "воювавший" розповідав, хто він, що він і куди має йти…

В патрульній поліції Рівного - 24 хлопці, які воювали. Я їм постійно наголошую: в таких ситуаціях спочатку спокійно вислухайте. Справжній воїн навряд чи напоказ говоритиме, що він десь був, воював. Але якщо людина напідпитку чи була контужена – це вже інша справа.

Хлопці, якщо натрапляють на "азовців", то, буває, дзвонять до мене і перепитують, чи був такий. До таких я ще сам подзвоню і "дам по голові", щоб не чудили. У таких ситуаціях намагаємось знайти підхід. Якщо не виходить, то є служба військового порядку, з якою ми теж дуже щільно співпрацюємо.

– Бували моменти, коли вам дзвонять і намагаються щось "вирішити"?

– Звичайно. Буває, дзвонять попросити, вирішити за когось, я "морожусь". Зрозумійте, я не можу і не маю права подзвонити до патрульного і сказати: "Не штрафуй його". Не хочу зараз називати прізвища відомих у Рівному людей, яких наші працівники штрафували. Це, мабуть, було б неправильно. Але якщо людина порушила, то повинна понести покарання. І тут не має значення її статус чи посада.

– А потрапляли вже чиновники і депутати? "Корочками" махали?

– Потрапляли, але просто представлялись. Однак все ж варто зазначити, що нормально реагують, коли їм виписують штраф. Всі мають розуміти - у мене і в нашій службі «телефонне право» відмінене. Мої підлеглі знають, що якщо щось таке буде, я покараю аж до звільнення.

Свою позицію я колегам озвучив ще на базі ДСО в Городку. Тоді їм сказав: "Доброго дня, мене звати Сергій. Перше, за що я вас звільню, це за п'янку чи неправомірну вигоду. Та особисто буду клопотати, щоб вас посадили". Мені не потрібні люди, які будуть дискредитувати нашу молоду структуру. До речі, середній вік рівненських патрульних – 25 років.

У нас на базі запроваджено правило: щодня перед виходом на чергування ми співаємо гімн. Навіть були скарги від жителів сусідніх будинків (сміється – авт.). Вирішив перенести з опів на сьому до опів на восьму ранку. Щоб вже не будити людей.

Наступного дня (після знайомства – авт.) я зібрав майбутніх патрульних на "Молодіжному" (кладовище у Рівному – авт.). Вони думали, що буде суботник чи ще щось. А я вишикував їх перед могилами загиблих на Майдані і на війні. Щоб вони задумались і відчули всю ту відповідальність, яка на них лягає. Там у нас було перше спільне виконання гімну України.

Це було символічно і для них, і для мене. На цьому кладовищі я був неодноразово: коли ховали Сашка Храпаченка і потім Сашка Білого. На всіх роковинах… Це для мене важке переживання.

Мене тішить, що патрульні це теж розуміють. Тішить їхній рівень підготовки. Рівне - одне з останніх міст, де "запускалась" патрульна поліція, і тут  врахували ті помилки, які були у тих, хто почав раніше. Тут патрульні, можу говорити з власного досвіду, кращі, ніж у тому ж Луцьку. Їх довше готували і вони вийшли в місто значно підготовленішими. Хоча не можу сказати, що вже геть професіонали. Потрібно ще вчитись. Кожних вихідних я їх збираю на 2-3 години і ми далі вчимось, готуємось.

– Я мав довгу телефонну розмову з депутатом Рівненської міської ради Анатолієм Чугуєвцем. Він обурювався, що ви самі порушуєте правила дорожнього руху, неправильно працюєте, що ви перетворили свою базу на закриту структуру. Що трапилось такого, що один із депутатів вже так вас не любить?

– Не можу знати, чим викликане таке упереджене ставлення. Для пана Чугуєвця, жителів Рівного і взагалі для всіх громадян хотів би розповісти, що є таке поняття, як службова необхідність. Тоді ми можемо відступити від правил. Коли ми виписуємо постанову людині, яка стоїть під знаком, то маємо право порушити правила дорожнього руху (припаркувати там патрульну машину – авт.) і виписувати постанову. Або коли щось трапилось і я маю швидко кудись прибути для виконання службового завдання, то можу порушити правила дорожнього руху. З увімкненою сиреною. Це також передбачено правилами. Просто люди мають знати і свої права, і свої обов’язки.

Пан Чугуєвець приходив до нас в управління. Там закрита брама і патрульний завжди реєструє людину, а тоді проводить. У нас все відкрито. Я проводжу відкриті прийоми. До нас можна зайти, поспілкуватись, поскаржитись. Але коли до нас на територію залітають на машині незрозумілі люди (а в управлінні є зброя, особові справи, купа процесуальних документів), то я не допущу, щоб щось сталось. У нас все ж є свій порядок роботи, який ми також не маємо права порушувати.

– Один колишній ДАІшник мені  казав, що якби їм дали таку зарплату, як у вас, і таке забезпечення, то вони теж нормально працювали б. У вас насправді все є?

– Я не казав би, що у нас все є. Але апелюючи до ДАІшників, я запитав би: а де ваша позиція? Розумію, що, мабуть, були якісь плани, завдання… Слава Богу, що у мене всього цього немає.

– Бензину вам вистачає?

– Так. На одну машину нам виділяється 20 літрів у день. Швидкісний режим для патрульних машин я встановив 40 кілометрів на годину. Таким чином на "Пріусах" економиться бензин, бо там ще стоїть електродвигун. Коли їдеш швидше, бензин витрачається. Та поки що нам вистачає.

– Скільки зараз машини працює у місті?

– Двадцять.

– І всі вони одночасно на чергуванні?

– Так. Двадцять постійно працюють на лінії і є ще три машини. Так би мовити, для потреб управління. Одна машина - у командира батальйону, одна – у відділу організації дорожнього руху і одна – у відділу моніторингу.

– Яка територія закріплена за кожним патрулем?

– Місто Рівне поділене на 18 квадратів. Кожен екіпаж відповідає за свою територію.

– А хто відповідатиме за інші дороги?

– До кінця травня, дай Боже, ми впораємося з Рівним і заберемо на себе трасу "Київ – Чоп". Поки що не всю, а якусь її частину.

– А в районних центрах, у селах колись з’явиться патрульна поліція?

– Ми сподіваємось. Я  не проти розповсюджувати дію патрульних. Люди бачать результат. Мені теж хотілося б, щоб поліція була в районних центрах і в північних районах. Може, тоді там була б більша довіра до правоохоронців. Я тільки за, аби держава знайшла на це кошти.

– Яка зарплата у поліцейського?

– Вісім тисяч двісті гривень.

– Це "чистими", після сплати всіх податків?

– Так.

– У мене раніше було більше надії на міліцейсько-поліцейську реформу. Саме тому пішов в атестаційну комісію, яка переатестовувала колишніх міліціонерів. Але саме після роботи в комісії у мене з’явилось певне розчарування. Особливо після того, як у відставку пішла Ека Згуладзе (заступник міністра внутрішніх справ – авт.). Хотів би почути твою думку з цього приводу.

– Допоки головою Національної поліції є Хатія Деканоїдзе, до якої я маю довіру, допоки є Олександр Фацевич (заступник голови Національної поліції – авт.), Євгеній Жуков (начальника департаменту патрульної служби – авт.), допоки є таке адекватне керівництво, ми можемо працювати.

Можна, звичайно, зневіритись у реформі поліції. Так, багато лишилось недобросовісних людей. І це позначиться й на нашій роботі, і на роботі головних управлінь. Але у мене є надія на краще. Мають з’явитись ще шість структурних підрозділів Національної поліції: спеціальна поліція, поліція спеціального призначення, поліція охорони, КОРД, кіберполіція і ми. Дай Боже, щоб все це запрацювало і реформа не знівелювалась. Поки що реально реформу видно по нас. Принаймні у місті Рівному я це спаплюжити не дам.

– Яка, на твій  погляд, головна хвороба українського суспільства?

– Менталітет. Наш, випрацюваний роками, старий заїжджений менталітет. Наприклад:

"Я тут паркувався все життя і буду далі паркуватись".

"Окей, тоді ми оштрафуємо".

"Чому ви маєте мене штрафувати?"

"Бо це  передбачено законом".

"Ні, я не вважаю, що ви правильно дієте".

"Тоді у законі передбачено, що ми маємо право дістати вас з машини. І за злісну непокору скласти на вас інші матеріали".

От сьогодні у мене була зустріч. Мені кажуть: "А чому ви дорожню розмітку не наносите?". У мене хіба є банка з фарбою і щітка? Є відділ організації дорожнього руху, який, на жаль, не може швидко охопити все місто. Ми постійно надаємо пропозиції міському голові. Вони намагаються сприяти нам. Поки що. Але ми не можемо на все впливати. Чомусь всі думають, що ми маємо геть усе робити. Те, що пов’язане з ЖКГ, з дорогою…

– Але ж ви маєте повноваження скласти протокол за неналежний стан дорожнього покриття?

– Так, це 139-та стаття. З початку нашої роботи ми вже склали більше тридцяти протоколів.

– На них реакція є?

– Звичайно. Майже моментальна. Приїжджають, опрацьовують і усувають проблему, латають діри. Розумієте, коли "копійкою" карається відповідальна особа, то все дуже швидко вирішується. Зустрічались із міською владою, і нам обіцяли сприяння. Поки що виконують обіцянку. А далі побачимо.

До речі, не можу зрозуміти, чим зумовлена така велика кількість викликів поліції у Рівному. В середньому ми отримуємо близько ста викликів для патрулів. Для порівняння, У Луцьку їх було приблизно 50.

– На що найчастіше викликають?

– Будь що. Сімейні сварки, крадіжки, шахрайство, ДТП, бійки, вибухонебезпечні предмети, смерть. Як природна так і неприродна.

– Трапляються виклики, на які можна було й не викликати?

– Звичайно. Бувають скарги на патрульних. Як адекватні, так і неадекватні. Наприклад, було повідомлення, що патрульний рухався в патрульній машині без головного убору. То вже людям немає до чого причепитися.

– А за твою зачіску тобі часто дорікають?

(Починає червоніти і сміятись – авт.). Так. Моя зачіска - це моя життєва позиція. Якщо я вже перед страхом полону чи розстрілу його не збрив…

– Твій "оселедець"…

– Мій чуб. Я його називаю чуб.

– Є якийсь устав, як має виглядати патрульний поліцейський?

– Є, але дозволено поки що й бороди носити та волосся не нижче плеча. Але я не дозволю своїм патрульним ходити волохатими.

Ще раз, чуб – то є моя життєва позиція. Я вважаю себе, у першу чергу, козаком. Навіть коли мені задали перше запитання на співбесіді: "Яка може бути причина вашого виходу з поліції?". Я відповів: "Якщо змісите чуб відрізати".

Коли вчився там, в Сокиричах (де готували патрульних поліцейських Луцька – авт.), змушували бороди голити. Але, розумієте, для вояків, котрі були на сході, борода - то є щось символічне.

– На удачу….

–  Саме так – на удачу. І хлопцям я зараз дозволив носити. Але наголосив, щоб була підстрижена, охайна.  

– Я вперше тебе побачив на матчі футбольної команди "Верес". Можливо, мені здалось, але ти дивився на фан-сектор рівненських "ультрас" із якоюсь ностальгією чи заздрістю.

– Справа в тому, що донедавна я сам ходив на фан-сектор чернігівської "Десни". Був прихильний до луцької "Волині". Разом із фанатами я був на Майдані і воював. Я знаю їхнє ставлення і бачення життя. Всі думають, що фанати - це якісь дурники, які б’ються між собою.

Ні, це люди, які себе загартовують до чогось більш складного, що чекає на них у житті. Навіть гляньте, не побігли багато крикливих політиків на схід з автоматами. А побігли оці дурники-фанати. Вони брали в руки зброю і йшли захищати країну.

На жаль, зараз молоді приділяється дуже мало уваги, не виділяються кошти. Не вистачає елементарних виховань, таборів…  Тому молодь сама себе виховує, як може. Хтось каже, що молодь паршива, вона п’є, курить. А я не хотів пити, курити. Я займаюсь спортом, регбі. У мене в планах -зробити регбійну команду патрульної поліції.

– До речі, вдруге я тебе побачив на матчі регбійної команди "Верес".

– У Чернігові я грав у регбі за місто і область.

– Яким ще спортом займався?

– Ой… (задумується – авт.). Бокс, боротьба, плавання, регбі, військово-патріотичні вишколи. Я кандидат у майстри спорту з військових багатоборств. Намагався себе скрізь реалізувати. Постійно загартовував у бійках, важких життєвих ситуаціях. Якось відчував, що попереду щось важливе, і це все знадобиться. Якщо знову щось "закрутиться", я не зможу  просто спокійно сидіти в управлінні. І, думаю, ще багато патрульних також.

– Якби ваша воля, кого з історичних діячів минулого ти взяв би у свій загін?

– Краще сказати, до кого я пішов би. Тому що вони для мене лишаються авторитетами. Перше прізвище, яке спадає на думку, це Роман Шухевич. Навіть Бандера для мене не є таким великим авторитетом, як генерал Шухевич, як Василь Стус… Я навіть не знаю, як всіх назвати. В моєму кабінеті висить портрет Пилипа Орлика. Був ще портрет Северина Наливайка, але подарував начальнику одного з управлінь.

Можливо, я ще живу юнацьким максималізмом і патріотичними ідеями. Але саме ці авторитети привели мене сюди, де я є. В патрульну поліцію, начальником. Я ніколи не міг би подумати, що в 25 років стану начальником поліції. Мені навіть ще до цього часу якось дико. Бо я ставлюсь до всіх своїх патрульних, як до колег і побратимів, а не як до підлеглих.

Зараз з’явились новітні герої, та потрібно пам’ятати історію. Я інколи, коли хочу вчверити якусь дурницю, згадую своїх хлопців із "Небесної сотні". Мені було за честь із ними воювати. Бути на Майдані, бути на сході… Коли приходиш на могилу, мене емоції переповнюють (в очах з’являються сльози – авт.).

(Після паузи – авт.). Якось так…

Коментарі

Клоун-поліцай... Якби не втрутились 80-ка і 30-ка хрін би твій Азов живим втік від сєпарів.

Ми у вас віримо!!!

Додати новий коментар

CAPTCHA
Захист від спаму
Фото Капча
Введіть символи з картинки.