Історія моєї родини тісно пов'язана із повстанським рухом 40-х років. Частина 1

Частина моїх знайомих у соціальних мережах (польської  національності) мені постійно докоряють і коментують  дописи стосовно діяльності Української повстанської армії. Я розумію, що для них Бандера і УПА ніколи не будуть героями, в принципі; як і для нас – Пілсудський чи Армія Крайова, оскільки кожен народ має власний історичний шлях розвитку. Ми завжди будемо трактувати зазіхання поляків на Волинь і Галичину як окупацію наших етнічних земель. Поляки будуть доказувати, що ці землі багато століть належали Речі Посполитій і теж претендувати на них. Я думаю, що на побутовому рівні все так назавжди і залишиться, але ж на дворі вже ХХІ століття!!! Чому досі декому важко зрозуміти і з повагою поставитись до історичного досвіду іншого народу?

Фактично всі мої предки із такого недалекого минулого брали активну участь в УПА, тому я хочу розповісти про них.
Моя родина, з якої походить  мама Софія Микитівна (в дівоцтві Луцик), пережила жахливу трагедію, але давайте по порядку. 
Родина Луциків проживала в селі Липники, що недалеко від містечка Березне Рівненської області. Село знаходилося між селами Яблунне та Зірно, сьогодні в тому місці лишилися тільки невеликі зарості трави й кущів, невеликі рови та пагорбки. В селі Липники в основному проживали поляки, але й українців було не мало. 
Мій прадід Микита за Польщі працював у земській управі разом зі своїм рідним братом Адамом. Його син, а мій дядько, Луцик Андрій Микитович (псевдо – Печериця, Лісовик, Касьян, Кобзар) (1919 - 1945) вчився добре, проте, до господарства був байдужий.
В середині 30-х рр. вступив до ОУН. За завданням Організації створював в навколишніх хуторах, де проживали родини Луциків, Марковців, Довгих і т.д. осередки українського націоналістичного руху. На хуторах Липники, Полиці діяв осередок "Просвіти" під керівництвом Андрія, в Занакоті український хор під керівництвом Драганчука Петра. В той же час Андрій Луцик, керуючи «Просвітою», організував у Костополі свято обжинків. Хлопці, які виступали на святі, грали на косах і співали пісню «Пішли в поле косарі…».
В листопаді 1938 року польська влада розпочала арешти членів ОУН по всій території Волині. До Березнівщини арешти докотилися вже на початку 1939 року. Так 29 січня був арештований в селі Антонівка й Андрій Луцик, який на той час був учнем Малої греко-католицької семінарії у Львові . Разом з Андрієм було заарештовано ще 12 чоловік і у селі Яблунне. Тоді ж польські репресивні органи звинуватили Андрія Луцика в організації осередків ОУН в Костопільському повіті, куди входила і Березнівщина. В звіті Костопільського повітового староства говориться: «Український націоналістичний рух набрав останнім часом сили, і щоразу частіші повідомлення свідчать про посилення того руху на терені гм.[гмін] Деражне, Березне і Костопіль» .
16 лютого 1939 року продовжилися арешти членів ОУН в селах Антонівка та Яблунне. Тоді ж був затримані і двоюрідні брати Андрія Луцика – Павло, син Сисоя Луцика, та Сергій Довгий . Через Павла органи держбезпеки змогли вийти і арештувати члена ОУН з Березного Нестора Царука . До початку березня на території Костопільського повіту було арештовано 30 чоловік 23 з яких було засуджено . Більшість членів ОУН концентрувалася навколо сіл Антонівка, Яблунне, Зірне, Полиць та Липників де проживала родина Луциків.
Викликає здивування навчання Андрія Луцика в греко-католицькій семінарії в той час коли вся родина була православного віросповідання. Але на це, мабуть, є пояснення що в греко-католицькій семінарії проводилося, крім загального патріотичного навчання молоді, ще й оунівський вишкіл.
Покарання Андрій Луцик відбував в одному з перших концентраційних таборів, які створила Польща - „Березі Картузькій” . Перші тижні Андрія тримали в карцері, заповненому водою, де ув’язнений не міг ні сісти, ні, тим більше, лягти, щоб поспати. Через тривале перебування у вологому середовищі Андрій отримав ревматизм кісток, який так і не зміг вилікувати. Практично все своє подальше життя мучився тим, що ноги страшно розпухали і боліли, тому не міг брати активну участь в бойових діях. Після того як у вересні 1939 року радянські війська окупували території Західної України і Західної Білорусії всіх в’язнів польських концтаборів було «звільнено».
Додому добирався потягами пазом з двоюрідним братом Сергієм Довгим, який також повертався із тюрми і з яким доїхали до Здовбиці, де деякий час переховувалися. Сергій вирішив повертатися додому в Антонівку, що біля м. Березне; Андрій Луцик перейшов у підпілля. В цей час в основному займався розвитком мережі ОУН та координацією дій націоналістичного руху на терені Рівненського Полісся.

Разом із «визволенням» Андрія Луцика із польського концентраційного табору в 39-му одного „радісного” дня й Березне «звільнили» совєтські війська. Освободітєлі зайнялися експропріацією, особливо це стосувалося магазинів. Бо ж воно, зрозуміло, тут же стало все народним, тобто і їхнім також. Але розгул швидко закінчився і «визволителі» зайнялися тим, заради чого вони сюди й приїхали – арештами і висилками в Сибір. Дуже багато було заарештовано вчителів, тому деякі школи просто припиняли своє існування.
В цей момент ОУН старалась відрядити в совєцьку адміністрацію своїх людей, через яких вдавалося іноді отримувати досить цінну інформацію, наприклад, про заплановані арешти. Люди переїжджали на нове місце, і іноді ця елементарне переміщення їх рятувало.
Так, неквапливо, з постійними арештами і експропріаціями, підійшов 41-й рік. До цього моменту комуністична влада зробила все, що могла, аби її ненавиділи лютою ненавистю. 22 червня – ще одна війна. Бойових дій, як таких, практично не було, бо Березне стояло осторонь стратегічних шляхів, по яким йшла основна маса військ. Про наближення німців свідчила характерна картина, а саме: втеча начальства на полуторках, до верху завантажених нажитим «непосильною працею» добром. Потім з`явилися самі німці. Нема сенсу говорити, що комуністам, які зарекомендували себе в очах населення як «закінчені відморозки», була тільки одна дорога – в червону партизанку. Про те, як вони «партизанили», в значенні «грабували», є достатньо розлогі доповіді начальника Штабу партизанського руху Рівненської області генерал-майора Бегми, тому про це говорити вже особливого сенсу нема. Німці спочатку вели себе досить пристойно, особливо в порівнянні з совєтами. Худобу не забирали, а викуповували. Дурних розстрілів та арештів також не проводили.
Ще на початку травня 1941 р., крайовий провідник ОУН(р) І.Климів-Легенда своїм розпорядженням визначив на кожну область національні революційні проводи, які складалися з голови обласного управління, коменданта міліції, військового коменданта, голови обласної господарської управи, керівника транспорту, народної освіти тощо. Подібний національний провід було призначено й на кожний район на західних українських землях. Усі ці уряди вже були сформовані до 20 травня 1941 року . Тож коли німецька армія посунула на Радянський Союз, ОУНівські структури були готові розпочати опановувати звільнені від більшовиків західноукраїнські терени. Акт проголошення Української Держави було прийнято 30 червня 1941 р. Національним Зборами, що засідали у будинку львівської «Просвіти». Однак розпочати роботу не вдалося, бо німецька окупаційна влада ліквідувала проголошену Українську державу й заборонила діяльність уряду. 5 липня 1941 гітлерівці заарештували С.Бандеру, 9 липня у Львові - Я.Стецька, члени уряду потрапили до концтаборів.
Сітка ОУН не дивлячись на арешти провідних її членів продовжувала проголошувати «Акт відновлення Української Держави» і створювати свої керівні органи на місцях. На початку липня 1941 року Андрія Луцика наказом Рівненської обласної управи призначили головою окружної управи в місті Сарни . Вже 8 липня Андрій як голова округу їздив по різних районах Полісся і проголошував Акт відновлення незалежності України і призначав голів районних управлінь і комендантів міліцій.
Ось як в газеті «Самостійність», що виходила в Костопільському районі , описували ті події: «Проголошення самостійності в Костопольській окрузі.
На проголошення Самостійності відгукнулися всі землі. Як тільки відійшли більшовицькі банди, Костопольська округа пішла слідами інших округ. Дня 8. VII. Появилися в окрузі плакати, які проголошували Самостійність України. Все громадянство зібралося до церкви, щоб подякувати Всевишньому.
Священик отець Степан Васильцев в слові й молебні подякував за все, що нас зустріло й просив благословення в будові держави. Громадянство, вийшовши з церкви, уставилося на цвинтарі, бо чекало щось більшого. Під жовто-блакитним прапором на церковних сходах зібралася покликана ОУН президія. В імені окружного проводу ОУН друг Рибак Гриць відкрив збір громадянства й передав слово другові Луцикові А. Цей, порівнявши господарку всіх народів на своїх землях, розділив всі народи на господарів і партачів. На підставі історії доказав що народ наш був добрим господарем і цей народ приступає тепер до організації нової господарки – Держави – проголошеної у Львові. … Друг Рибак прочитав при відкритих головах при поставі всіх на струнко слідуючий акт:
«Акт проголошення Української Держави. Волею Українського Народу, Організація Українських Націоналістів під проводом СТЕПАНА БАНДЕРИ проголошує створення УКРАЇНСЬКЇ ДЕРЖАВИ, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів УКРАЇНИ.
Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її творця і Вождя протягом тривалого московсько-більшовицького поневолення вела завзяту боротьбу за свободу, взиває весь Український Нарід не скласти зброї так довго, доки на всіх Українських землях не буде створена суверенна Українська влада.
Суверенна українська влада запевнить Українському Народові лад і порядок, всесторонній розвиток всіх його потреб. Слава Українській Державі!!!»
Далі друг Рибак відчитує покликаний ОУН тимчасовий провід району. На голову району друга Серветника Дмитра, на районового коменданта Народньої Міліції друга Шидловського Петра.
Друг Луцик візвав ще громадянство до співпраці з урядом, щоб завести в своїй хаті (Державі) свою правду, і силу, і волю та зложив привіт від збору провідникові ОУН Степанові Бандері, тимчасовому уряді у Львові, Обласному в Рівному .... . Національним гімном закінчили збір.
***
Подібно святочно відбулися проголошення по всіх районах і селах, в деяких в присутності представників Округи, а саме: 7.VII. в Деражнім – збір відкрив друг Рибак, слово мав друк Луцик. На голову Району покликано Хімюка Фому, на район.[ого] Ком.[енданта] Н.[ародної] М.[іліції] Мартинчука. Дня 9.VII. В Степані відкрив друг Немчук слово мав друг Луцик. На горлову району покликано Карповича Демида, район. Комендантом Н.[ародної] М.[іліції] Немчука Івана. 9.VII.41 р. в Бережниці на голову міста покликано Бриша Марка. 10.VII.41 р. в Дубровиці: збір відкрив і акт прочитав Сигідін Трифон, слово мав друг Луцик. На голову району покликано Гаврильчука Василя, районового команданта міліції Бірука Степана. 11.VII.41 р. в Сарнах: збір відкрив Хаінський Олександр. Слово мав друг Луцик. На голову району покликано Теодоровича Василя, коменданта міліції – Грушко Михайло. 11.VII.41 р. в Березному. Збір відкрив друг Попруга Сергій, слово мав Іван Снітко. На голову району покликано Римара, радоновим комендантом міліції Попруга. 12.VII.41 р. в Володимирці: збір відкрив друг Шипракевич Дем’ян і він же мав слово. На голову району покликано цього ж, на ком.[енданта] Н.[ародної] М. [іліції] Рубанюка Андрія. »
Роман Петреко – псевдо «Омелько» згадує що вони з «Грицем» і головою Окружної управи Андрієм Луциком їздили по мітингах на червоній пожежній машині яку вдалося викрасти у відступаючих більшовиків. Із його спогадів дізнаємося прізвища священників які освячували ці мітинги. В Костополі отець М. Брегович (москвофіл, службу проводив невдоволено), в м.Бережниця – о.А.Білецький, в м.Дубровиця – о.В.Пінкевич та о.Л.Гардасавич, в м. Сарни о.Павло Фалько.
Петренка призначено заступником Андрія Луцика, він відповідав за освіту. Крім Романа заступниками і працівниками управи були призначенні М.Гадзяцький, В.Теодорович, А.Хижняк та інші. Роман Петренко виступав разом з головою управи Андрієм Луциком та головою міста Сарни А.Маринюком в липні місяці 1941 року, на перепохованні 277 замордованих більшовиками в’язнів сарненської тюрми .
Тоді ж на початку липня сталися зміни в керівництві оружного проводу ОУН на місце яке займав «Гриць» (Георгій Рибак) призначили «Дубового» (Іван Литвинчук з Дерманя) .
Роман Петренко у своїй книзі «За Україну, за її волю» писав про створення у Сарнах «спеціальних відділів окремого призначення», що «носили військовий характер, виховували молодь у військовому дусі, навчали її володіти зброєю». Гадаю, варто процитувати його слова: «В Сарнах, на доручення голови окружної управи А.Луцика, створено подібний відділ в кількости 275 чол. Першим комендантом цього відділу був Євген Лашин («Гордій»). З його відходом у підпілля на його місце призначено сотн. армії УНР М.Диткевича». Як уже було сказано вище що спочатку комендантом міліції було призначено Грушко Михайла . В своїх спогадах «Армія без держави» Тарас Бульба-Боровець стверджує що він був окружним комендантом міліції в Сарнах, а його заступником був сотник Диткевич якому Бульба передав міліцію вже 20 серпня 1941 року . Тут варто нагадати що Р.Петренко був заступником голови Сарненської управи і добре пам’ятав усіх членів управи. Романа Петренка з Бульбою-Боровцем дещо пізніше познайомив голова окружної управи Андрій Луцик. І аж в листопаді 1941 р. Т.Боровця було призначено комендантом поліції після відходу М.Диткевича в підпілля.
На особі Бульби-Боровця потрібно оремо зупинитися. Роман Петренко «Омелько» в своїх спогадах описав Боровця як людину дещо авантюрну, яка звикла в угоду якимось своїм планам «напустити пилу» в очі співбесідників, аби тільки добитися потрібної реакції від співрозмовника. Роман їздив до Львова разом з «Бульбою» і там бачив як новоявлений отаман пробував навести контакти як з бандерівцями так і з мельниківцями, при цьому присвоюючи собі лаври головного на Поліссі який зумів організувати як всю управлінську структуру в краї, так і військові підрозділи міліції та й цілу Поліську січ. Насправді тоді про «Поліську січ» Боровця на Поліссі й не чули. В цей час тільки йшло її формування і було зібрано трохи менше двох сотень людей в основному не навченої молоді без командирів. Про формування якоїсь управлінської вертикалі в краї Бульба явно перебільшив, тому що вся вертикаль була побудована завдяки діям ОУН (б). Звичайно що це обурило ОУНівців. Після того як «Омелько» повідомив зверхникам Андрію Луцику і «Дубовому» про події у Львові, то останні запропонували Боровцю зустрітися і обговорити ці питання в Березному, рідному містечку як Бульби-Боровця так і Луцика. Зустріч призначили на середину серпня в хаті священика М.Павловського. На зустріч приїхали Андрій Луцик, Голова управи в Костополі В.Стефанович, Роман Петренко і Тарас Боровець. Розмова була про ставлення «Бульби» до існуючої адміністрації та й взагалі Луцик питав про особисте позиціонування Богоровця. «Бульба» заявив що він республіканець , визнає зверхником лише Державний центр УНР і з його наказу діє на території України. Авторитет нинішньої ОУНівської адміністрації шанує. Після розмови з А.Луциком Бульба-Боровець вирішив не перебувати на території підконтрольній ОУН і перейшов із своїм відділом до містечка Олевськ Житомирської області .
Із спогадів Данила Шумука стає зрозумілим, що начебто Андрій Луцик був певний час охоронцем Бульби-Боровця. Ось його розповідь вустами інструктора «Славка» (Ярослав Мова) який був підпорядкований Андрію Луцику і який на той час мав псевдо «Лісовик»: «…знайшовся такий Боровець, що пізніше назвав себе Бульбою. Він раніше за інших вийшов з-під підпорядкування німців, залишив свої Сарни і пішов зі своєю школою в ліс. На початку до нього тягнулося багато молоді і йому вдалося створити великий загін. Він вів боротьбу з німцями, з червоними партизанами та одночасно переслідував ОУН, що діяла в його загоні (між іншим наш Лісовик був у охороні самого Бульби). Але, як по велінню ОУН пішли всі школи в ліс і створили УПА, то тоді майже всі люди від Бульби перейшли до загонів УПА. Переходили організовано цілими сотнями». Поки що доказати, чи навпаки спростувати твердження що в «Поліській січі» Андрій Луцик був неможливо. На мою думку як один із очільників окружного проводу ОУН він міг лише проводити якісь спільні акції із «Поліською січчю», або, за завданням ОУН, контролювати дії Бульби-Боровця.
З відходом фронту на захід, Полісся бере під свій контроль німецька адміністрація і гестапо. Українська адміністрація повністю ліквідовується, а на їх місце в основному набирають поляків. Розпочинаються арешти членів ОУН. Тому всі провідні керівники «організації» йдуть в підпілля . Вже в серпні 1941 року пішов в підпілля і Андрій Луцик, а його місце голови окружної управи зайняв Роман Петренко .
Після переходу у підпілля Андрій стає культосвітнім референтом ВО «Турів» у командира «Рудого» на Володимирщині .
Двоюрідний брат Андрія - Василь Семенович Луцик залишився на Сарненщині в підпорядкуванні Дубового. Він був інвалідом і мав пошкоджену ногу. Як старий член ОУН, в жовтні 1942 року Василь працював у підпільній друкарні, до діяльності якої були причетні «Омелько» «Тріска» та «Данило». Друкарня розміщувалася в лісі понад Случчю під Сарнами. Але із за зради «Тріски» друкарню довелося перевезти в Дубровицький район. Василь Луцик і його рідний брат Микола загинули від рук мадяр, які воювали на стороні німців.

Із розповідей Данила Шумука ми знаємо що в березні місяці 1943 року Андрій знаходився за завданням ОУН в селі Боримець Острожецького району, де керував ідеологічно-політичним вишколом. Тоді в Луцика Андрія було підпільне псевдо «Лісовик», під його командою знаходилися інструктори вишколу на псевдо Макар та Славко .
Данило Шумук так описує свого командира: «молодий, років тридцяти, середнього зросту кремезний чоловік». Можливо Андрій виглядав набагато старшим із за ув’язнень і підпільної роботи, а насправді йому в 1943 році виповнилося лише 24 роки.
На вишколі під керівництвом А.Луцика і двох інструкторів знаходилося 27 молодих чоловіків. «Всі ці люди колишні воїни Радянської Армії, що втекли з полону від німців, а згодом попали до націоналістичних формувань. Всі були родом із східніх областей України, колишні офіцери та підофіцери Радянської Армії з середньою і вищою освітою. Організація Українських Націоналістів підбирала їх по всій Волині (а їх було по декілька у кожному селі Волині). Всі вони після втечі з німецького полону прилаштувались у заможніших селян та удовиць робітниками, щоб прожити ті скрутні часи. ОУН ідеологічно перешколювала їх і тоді анґажувала в організацію або в УПА. Найбільше, звичайно, їх направляли у відділи УПА» .
Данило цитує в своїй оповіді і перші слова привітання командира Лісовика: « Друзі! Організація Українських Націоналістів — це політична організація, яка бореться за незалежність. Вона виникла з військових і спортивно-військових організацій, таких як УВО, Спілка Української Націоналістичної Молоді і Пласт. В ОУН уведена військова дисципліна. На нашому вишколі ми також будемо дотримуватися військової дисципліни. Тому я призначаю комендантом вашої групи друга Якова. Завдання коменданта групи призначати вас по черзі на варту, будити на ранню збірку і скликати на вечірню перевірку та підготовляти до лекцій. Яків свої обов'язки коменданта знає. Пам'ятайте про те, що наказ коменданта — це наказ ОУН, а наказ ОУН не обговорюється, а тільки виконується. Порушники дисципліни не можуть бути борцями за незалежність. Наша велика і свята справа вимагає цілеспрямованості й безкорисної відданості насамперед членів ОУН, а згодом і всього народу» .
На першій лекції Лісовика курсанти переписали «Декалог», сорок чотири правила життя українського націоналіста і молитву «Боже Великий, Єдиний». У «Декалозі» було зібрано найважливіші догми українського націоналізму фірми ОУН, а в сорока чотирьох правилах — його канони.
Для Шумука не все було зрозуміле в «Декалозі», тому почалося його обговорення, на що Лісовик-Луцик відповів: «Ми порушили основний принцип організації тим, що допустили обговорення «Декалогу». У нас «Декалог» не обговорюється, а лише вивчається напам'ять і виконується у щоденному організаційному житті. Ми, одначе, це простимо. Ви прийшли до нас з іншого світу і з іншим вихованням. Найважливіше те, що ви визнаєте першу точку «Декалогу». Ця ж перша точка і буде для нас з вами спільною плятформою боротьби, а все останнє, інше вложиться саме по собі … тут мова про Організацію Українських Націоналістів, яка взяла на себе ролю організатора і провідника боротьби»
Данило Шумук, колишній член Комуністичної партії Західної України, відразу не сприйняв як ідеологічні так і особистісні дані Андрія Луцика. Так виглядають його судження про командира: «Лекції Лісовика, сповнені духом фанатизму і повторень, з кожним днем ставали нуднішими і сухішими. Лісовик насправді був Луцик Андрій. Він мав закінчену малу духовну семінарію у Львові. Старий член УВО. В минулому працював у СБ. Він відштовхував від себе своїм самозадоволенням і штучним сміхом, що ввійшов у звичку. Цим сміхом він відзначав захоплення самим собою. Цю рису його швидко схоплювали присутні і мовчки відвертались від нього, а окремими словами, які він любив повторювати безліч разів, стиха підбивали його. До Макара ставились з повагою, але не захоплювалися ним. Раніше Макар був директором неповної середньої школи у селі Пізне? Острозького району.
Слухати кожного дня по шість годин було важко. Лісовик читав свої лекції дуже нудно і це виснажливо втомлювало людей. Макара також слухали лише з поваги. Одного тільки Славка завжди слухали з великим захопленням. Його лекції були для нас новими і дуже цікавими, а виклад — неповторно чудовим.
Після лекцій на літературних вечорах і вільних бесідах Лісовик ніколи не давав можливости своїм інструкторам виступити з чимось своїм. Він завжди, сяючи від захоплення самим собою, читав нам «Літературно-Науковий Вісник» таким тоном, немов би це він його написав. 3 найбільшою увагою ми слухали «Вальдшнепи» Хвильового, надруковані у тому ж таки «Вісникові». На мене «Вальдшнепи» зробили величезне враження. У мене також була своя Аглая, що відвернула мене від комунізму і повернула до націоналізму. Ні — ні, це не так! Моя Аглая лише навчила мене спостерігати і проникливіше дивитися на життя і людей, вона тільки зняла з моїх очей пелену фанатизму, а про решту — переконало мене саме життя — думав я собі. Але чи справді націоналізм є виходом із цієї облудної ситуації? Звичайно, стверджував я сам собі, — коли б Організація Українських Націоналістів складалася тільки з таких як Славко, то без сумніву це був би єдиний вихід. Але ж, на превеликий жаль, у цій організації, мабуть, є багато і таких як Лісовик, а може ще й гірших. Люди закохані самі у себе, жадібні влади швидше пролазять до керма ніж скромні і хороші, так як Славко. Мабуть ніколи не було і немає такої ідеї, такої доктрини, яку б не могли забруднити люди, прийшовши туди із своїми нечистотами. Не доктрини, не ідеї, а живі люди вирішують усе. Системи мабуть, тільки або сприяють злу або гальмують його. Але чи може боротися зі злом тоталітарна система? А ОУН же і є носієм тоталітарної системи і тут на вишколі її формує якраз Луцик Андрій, а не Гарасименко Ярослав» .
Український дослідник Руслан Забілий. В статті «Як КГБ "дописував" спогади повстанців» пише: Опрацьовуючи велику підбірку "Трудов высшей школы КГБ", у збірнику №43 знайшов статтю В.М. Шищенко під назвою "К вопросу о понятии и методах разложения эмигрантских антисоветских организаций".
"Мероприятия по разоблачению и компрометации эмигрантских антисоветских организаций и их главарей основываются на документально подтвержденных фактах. Материалы о таких фактах могут быть дополнены дезинформационными сведениями.
Например, для издания за границей была направлена по контролируемому каналу книга отбывшего наказание в Дубравном ИТУ Данилы Шумука, являвшегося в 1942-1945 годах одним из руководителей окружного провода ОУН.
В рукопись были включены дезинформационные сведения о жестокости боевиков СБ, фанатизме и ограниченности "проводников", о кровавых расправах бандеровцев над мельниковцами.
Книга была издана под названием "За схидным обрием". Она вызвала распри среди зарубежных националистов, показала рядовым членам организаций истинный облик главарей и их методы сведения счетов в междоусобной борьбе".
Отже, 15 січня 1972 р. під час арешту в Д. Шумука працівники КГБ вилучили в нього спогади, із якими, очевидно, "попрацювали" і "підредаговані" направили за кордон по "контролируемому каналу". Тому із наведених вище фактів, можливо, Д.Шумук і не писав погано про Андрія Луцика, а вже редагування КГБ надало спогадам негативний відтінок стосовно командира «Лісового».
Після вишколу в Острожецькому районі Данила Шумука відправили ще на пропаґандивний вишкіл у село Теремне що заходиться під самим Луцьком. На той вишкіл були зібрані всі районні провідники і суспільно-політичні референти всієї округи. Після закінчення цього вишколу Данила призначили в окружну інспекторську групу до Лісовика-Луцика. За словами Шумука: «Лісовик прийняв мене радо. Він радів з того, що число підвладних у нього збільшується. А для мене це призначення було великою радістю насамперед тому, що я матиму змогу бути із Славком. Лісовик дав мені конспекти з політики та організації і я почав готуватися до викладання». Шумук навіть в радості Андрія Луцика вгледів лише бажання побільша мати підлеглих людей у своєму підпорядкуванні.
Далі Данило Шумук продовжує у своїх спогадах: «На тому вишколі також проводились вільні бесіди, але були вони іншого характеру. Цю групу зовсім не цікавив соціально-політичний бік того руху. Їх цікавила історія козацької доби. Лісовик просто сяяв з радості. Він любив вечорами після лекцій заводити бесіди про Хмельниччину і наводити аналогії до нашого руху. Це був його ковзок, на якому він самозакохано стрибав.
— Полісся із всіма своїми непрохідними лісами, болотами і озерами — це сучасна Січ, це наша Велика Хортиця, до якої тягнеться вся наша молодь, в жилах якої бурлить козацька кров. Тепер увесь наш народ повернувся обличчям до лісу. У поліських лісах формуються збройні сили нашого народу, яким призначено самим Богом визволити свій Рідний Край, свій народ від німецьких загарбників і москалів, — сп'янілий від захоплення самим собою, говорив Лісовик. (Часті висловлювання А.Луцика із згадкою про січ на Полісся можуть вказувати на можливу причетність Андрія до Поляської січі, або до Костропільської січі яка існувала з серпні до листопада 1941 року).
Першим своїм виступом Лісовик іноді захоплював слухачів, а вже другим і третім розчаровував безкінечними повтореннями та власним сміхом штучно викликаним для підкреслення влучності сказаного».
В розмові із Ярославом Мовою, Данило почув розповідь про створення УПА і про свого командира Лісовика-Луцика: «3 приходом німців на наші землі по всіх містах Волині були організовані військові школи. Все це робилось за дозволом і під контролею німців. В тих школах вишколювалися тільки українці. Командирами та інструкторами в них також в основному були українці. У всіх тих школах підпільно працювала ОУН. Восени 1942 р. німці задумали школи перекинути на захід, у Францію і Голляндію. Тоді ОУН дала команду всім тим школам і шутцполіції забрати якомога більше зброї й амуніції та йти в ліс. На цей заклик ОУН тоді зі зброєю в руках пішло в ліс понад 4 тисячі. Вони і стали основним кістяком наших загонів УПА (Української Повстанської Армії). Все це, до речі, сталося якраз тоді, коли німці розпочали масовий вивіз нашої молоді у Німеччину на каторжні роботи. Оце ж якраз тими своїми безглуздими діями німці і штовхнули всю молодь Волині до лав УПА, — спокійно сказав Славко.
— А хто ж очолює і керує всіма тими загонами? — запитав я.
— Весь цей рух на Волині очолює Крайовий Провідник Клим Савур (його справжне прізвище Клячківський), а фактично командує тими загонами петлюрівський полковник Гончаренко (дійсне прізвище Ступницький). Він був начальником військової школи у Рівному, а тепер начальником штабу УПА, — сказав Славко.
— І всі командири тих шкіл підпорядкувалися велінням ОУН? — запитав я.
— Ні, знайшовся такий Боровець, що пізніше назвав себе Бульбою. Він раніше за інших вийшов з-під підпорядкування німців, залишив свої Сарни і пішов зі своєю школою в ліс. На початку до нього тягнулося багато молоді і йому вдалося створити великий загін. Він вів боротьбу з німцями, з червоними партизанами та одночасно переслідував ОУН, що діяла в його загоні (між іншим наш Лісовик був у охороні самого Бульби). Але, як по велінню ОУН пішли всі школи в ліс і створили УПА, то тоді майже всі люди від Бульби перейшли до загонів УПА. Переходили організовано цілими сотнями, — сказав Славко» .
Ще цікаві слова Андрія Луцика передає у своєму творі Данило Шумук: «Ми з кожного хутора зробимо неприступну фортецю. Зброєю буде володіти кожний наш юнак і кожна жінка. Зараз на Волині немає жодної сім'ї, ані однієї людини, яка б не працювала на УПА. 3 кожної сім'ї хоч один хтось перебуває у відділах УПА або в організаційній мережі. Словом, на боротьбу піднявся весь наш народ і ми переможемо!
— А за Медвєдєва то ви забули. Він же сидить тут у нас під носом, у Цуманських лісах, — сказав Лісовик.
— Так, це правда, Медвєдєв недалеко, але ж він тільки сидить і займає всього на всього кількадесят квадратних кілометрів, — сказав Макар.
— Але живе за рахунок контрольованих нами теренів, — відповів Лісовик. — Він же грабує наші млини і наших селян. А найгірше те, що вони зривають залізниці на території найбільше національно свідомих сіл. А німці приїжджають і валять ті села, і розстрілюють ні в чому невинних людей. Вони ухитряються німецькими руками нас бити .

Свою розповідь Данило Шумук продовжив: «Увечорі ми приїхали на призначений хутір. Хутір був чудовий. Вся садиба потопала у квітучому саду, а за садом розкинувся чудовий березовий гай. На тому хуторі ми відпочивали два тижні. Господар був штундою і одразу взявся нас просвіщати в Божому слові. Славко, я і Макар не дуже охоче вступали з ним у дискусію, зате Лісовик те й робив, що сперечався з господарем. Господар дому був пожилим статечним чоловіком. Мав двох дорослих синів і дочку. Сини ласо дивились на зброю (всі друзі були при зброї), але їх віра не дозволяла їм навіть руками торкнутися її. Донька жадібно зглядалась на Славка і обдаровувала його привабливими усмішками, але Славко з дівчатами ніколи далі своєї природної увічливости не йшов. У Луцьку в нього була наречена і він був вірним їй.
— От ви кажете, що вбивство є найбільшим гріхом перед Богом і людьми, а уявіть собі таку ситуацію, що ось зараз на наше подвір'я прийшли німаки і забирають у вас останню корову і тієї ж миті ваша дружина почала сперечатися з німцями, а німаки почали її бити і налаштовувати автомат проти неї. Що б ви робили: чи ждали б поки німці застрелять вашу любу дружину і маму ваших діточок, чи схопили б оцей автомат і застрелили б німака? — сповнений самовдоволенням запитав Лісовик, смакуючи наперед свою перемогу над господарем дому.
— Ця ваша хитромудра ситуація, придумана вами, ніколи не могтиме статися хоча б тому, що моя дружина ніколи не стане підставляти своєї голови за корову, — відповів господар.
— У Святому письмі стоїть, що хто з мечем приходить, той від меча й гине, — пихато сказав Лісовик, а потім додав: — Адже і німці на нашу землю прийшли з мечем, від меча вони і загинуть.
— А що зробили на Холмщині поляки з нашими українськими селянами? Ви знаєте про те, що ще в 1942 р. за березень і квітень поляки спалили біля сорока наших українських сіл і 130 церков та убили 34 тисячі людей! Вони їздили верхи на наших священиках, а потім у жахливий спосіб замордовували їх, вони ґвалтували наших дівчат на очах батьків, а потім убивали їх і батьків, — люто відповів Лісовик ».
У селі Дроблавичі відбувалася крайова нарада ОУН. На тій нараді провідника Луцької округи перевели на посаду заступника крайового референта суспільно-політичної референтури. А провідника Горохівсько-Волинської округи, Крилача, перевели на посаду обласного провідника. Всіх інших окружних провідників також попереводили на вищі посади. Славка (Ярослава Мову) вибрали в редакцію крайової суспільно-політичної референтури. Макара направили в Ковельсько-Любомельську організаційну округу. А Лісовика-Луцика і підлеглого йому Данила Шумука закріпили за крайовою суспільно-політичною референтурою інструкторами.
Із спогадів Шумука стає зрозуміло що Лісовик-Луцик любив говорити про Хмельниччину, про Мазепу, Дорошенка та княжу добу. Після закінчення вишколу Лісовик із Сосенком поїхали оглядати відділи УПА, що стояли на постою на Володимирщині.
Крайовий провід ОУН готувався скликати Конференцію поневолених народів Сходу. Лісовик-Луцик з Шумуком супроводжували групу «представників» Кавказьких народів. «Оце ж ми разом з трьома грузинами і трьома вірменами та трьома азербейджанцями направились у напрямку міста Колок. Ми тоді ще не знали про те, що ті народи не дружать між собою. В дорозі, звичайно, ми все зрозуміли. Представники тих трьох Кавказьких народів тримались увесь час окремо один від одного. 3 Колок до Малих Стидин вони вже їхали великою групою, бо до них прилучили ще представників Середньо-Азійських народів. Я з Лісовиком, за наказом нашого зверхника, затримались у Колках».
Коли Андрій Луцик перебрався назад на Костопільщину невідомо, але вже у звіті за травень 1943 р. командир Дубовий проводячи реорганізацію центру призначає командиром розвідки Печерицю(це псевдо Андрій Луцик отримав після переходу у діючий відділ УПА), та Острого . В наказі за № 7 від 15 червня 1943 року, говориться про призначення командирів черговими по 1-й групі УПА серед яких командир Печериця призначається черговим на 17 червня, підписано командиром групи Макаренком .

Тепер трохи про трагедію що сталася з сім’єю Андрія Луцика. В 1941 році батька Андрія Микиту було призначено в селі Липники старостою, він добре знав німецьку мову. Але окупанти є окупанти, і між місцевими і німцями почала радикально зростати ворожнеча. Різкий її сплеск відбувся, коли німці почали вивозити молодь в Німеччину. Дід Микита допомагав багатьом, в тому числі і полякам, втікати від вивезення, та заховати збіжжя від експропріації. Вже в 1942 році німці почали «закручувати гайки» в українському питанні. Як згадує колишній житель хутора Полиці (хутір знаходився безпосередньо біля Липників) поляк Владислав Гермашевскі: «Коли німці помітили силу і небезпеку, яку становили для них структури і підрозділи “Самостійної”, що вислизали з-під їхнього контролю, то вирішили їх роззброїти. Стрільці відмовилися виконати наказ і упродовж одного дня перейшли зі зброєю до своїх побратимів у лісах і селах української Волині» .
Загалом війна з німцями була дуже жорстока. Особливу „подяку” треба винести більшовицьким провокаторам, які залишилися на місцях. Ці діяли просто й безхитрісно – засовували в солому під стріху або підкидали в підвал якогось обріза, якого німці, знаючи де шукати, моментально знаходили. Відповідно, сім`ю розстрілювали, а хату палили. Часто бувало, що сусіди дізнавалися про зброю в ненависного сусіда і доносили німцям, тому реакція останніх була відповідною.
Подібним чином розправилися із сім’єю Луциків. Ще в кінці 1942 року, житель села Липники, Гнат Соловейчик приніс старшому сину Микити Леоніду десятизарядну гвинтівку. Леонід, якому на той час було 17 років, заховав її в льосі. Через декілька тижнів, вже в січні 1943 року, хтось із поляків доніс поліцаям, де переховується зброя, і тому в село нагрянули німці. Прийшовши на подвір’я, поляки, які їм допомагали, відразу ж знайшли гвинтівку, так, ніби точно знали, де вона знаходиться. Діда Микиту та Льоню відразу скрутили, обмотавши колючим дротом і повезли в Березне. Родині наказали передати Андрію Луцику, він же командир «Печериця», та його сестрі санітарці УПА Марії Луцик , що якщо вони не з’явиться через три дні, то батька з братом розстріляють. Тоді ж поляки підпалили хлів і клуню. Після від’їзду німців приїхали родичі і порозбирали дітей по своїх сім’ях, в хаті залишився на господарстві брат діда Микити Сисой і баба Ганна.
Діда Микиту і його сина Льоню довго катували і потім розстріляли в яру за містом Березне, разом ще з сімома повстанцями. Один з них був ще до війни шофером у діда Микити в земстві. Після розстрілу, німці приїхали в Липники, де якраз застали в хаті Луциків рідного брата мого діда Сисоя. Почали допитувати чоловіка і стріляти спочатку в повітря. Баба Ганна, почувши стрілянину в своїй хаті (тоді вона переховувалася в сусіда Гната Соловейчика), вирішила піти і спробувати врятувати Сисоя від виродків. Проте, це було хибне рішення. Ніхто і досі не знає, що відбувалося в хаті, але через декількох годин катувань, німці з польськими поліцаями вийшли з хати і підпалили її.
Коли німці поїхали з села, то хлопці Борис та Йосип, відповідно 14 та 13 років, які в цей час переховувалися в лісі, прийшли на попелище і знайшли обгоріле тіло матері на ліжку і лише по клаптику тканини від сукні зрозуміли, що це була вона. Труп діда Сисоя лежав скорчений і не дуже обгорілий в сусідній кімнаті на підлозі. Із місць знаходження стало зрозуміло, що бабу Ганну німці і поліцаї мучили і вбили перед тим як спалити хату, а дід Сисой згорів заживо.
Для правдивості розповіді потрібно сказати, що хлопці Борис та Йосип, почувши стрілянину, вибігли з хати Гната Соловейчика і хотіли бігти далі за матір’ю, та хтось із поляків попередив їх, щоб втікали до лісу. Під вечір поз’їзджалися родичі, і на другий день поховали загиблих на православному кладовищі в селі Яблуне. Найменшій дитині з родини Луциків Софії тоді ще не виповнилося і трьох років, все подальше життя вона змушена була проживати в родичів. Її забрала бабина сестра Довга Оксеня Пилипівна до себе в село Антонівку Березнівського району.
В цей час в лісі на Березнівщині вже була сформована потужна організована структура, якою керував командир Першої групи УПА (незабаром — ВО «Заграва») (1943–1944) Дубовий , у нього в підпорядкуванні служить командиром розвідки Андрій Луцик на псевдо «Печериця». Допомагав в організації військових вишколів та перших відділів УПА на ПЗУЗ (1942–1943). Зрозуміло, що німців цікавив в першу чергу Печериця, і за це вони знищили з допомогою поляків його сім’ю. В цей час розпочинається криваве протистояння по всій Волині між польським і українським населенням. Свою порцію у розбрат додають і червоні партизани, і німецька адміністрація. Як лавина почала назбируватись взаємна ненависть між сусідами, які багато років жили поряд.
Правда, яку сьогодні визнає і польська, і українська сторона, полягає в тому, що в 1943 році на Волині почався кривавий міжетнічний конфлікт. У сутички польських та українських повстанців було втягнуто цивільне населення сіл, у яких базувалися ті й інші повстанські загони, а також саме цивільне населення з «загонів самооборони».
Самі німці не знали поіменно українських підпільників, адже навіть самі члени ОУН не знали про перебування в організації один одного, з самого початку виникнення мережі ОУН вона дотримувалась суворої конспірації. Місцеві поляки, видавали українців німцям через своїх інформаторів, адже на наших землях поляки жили поруч з українцями.
В січні 1943 року запалали хати українців. Біля хутора Чорнило були спалені господарства членів організації братів Тодоха. 5 лютого запалав хутір Занакот. Першим було оточене обійстя Борейчуків. В хаті живцем згоріли Пелагея і мати господаря Настя. Всі інші повтікали в ліс. Під час втечі було поранено Ганну Борейчук. Того ж дня німці з поляками спалили господарство Козлюка Савки, адже його син Андрій був активним членом ОУН ще з часів Польщі. Його і дочку Нелю розстріляли, а дружина Федосія хотіла вирватися з палаючого будинку через солом'яний дах, але німецький автоматник застрелив її прямо на ходу. Обгоріле тіло потім поховали. Наступною жертвою розправи став Козлюк Корній. Його самого не застали вдома, тому кара впала на його батька Лукаша. Його і зятя Малишка Стаха, жителя хутора Федюка Петра привели до порога хати Корнія і положили на землю для розстрілу. Врятувався тільки Федюк, що знав німецьку мову і звернувся до німців. Його відпустили. Господарства Лукаша і сина Корнія були спалені. Така ж доля спіткала і інших членів організації і їх рідних: Драганчук Густен разом з дружиною Надією задихнувся від диму палаючої хати в криївці, що була під підлогою.
І вояки УПА, і польської Армії Крайової брали участь як у захисті «своїх» сіл, так і в нападах на чужі, хоча були й загони, що самоусувалися від сутичок. Усе це супроводжувалося убивствами не лише озброєних ворогів, а й цивільних з обох сторін.
Як вказує Владислав Гермашевскі "Одним із кількох значних скупчень поляків у Костопольському повіті на Волині були наші Ліпніки, майже однорідне, згуртоване польське село із понад 60-ма польськими і лише кількова українськими обійстями. Разом із розташованими за неповних 2 кілометри колоніями Полиці та Млодзянувка, які українці називали хуторами, тут налічувалося близько 450 мешканців." Версію про польську одноріність давнього українського села Липники можна назвати не просто перебільшеною, але і значно спотвореною. За спогадами очевидців, із зображень на мапах та сучасними дослідженнями, на місці спаленного села нараховувалося не більше 30 - 40 будинків. Збереглося фото із членами "Просвіти" с.Липники, там стоїть 33 молодих чоловіків і одна жінка. Звичайно що вони не всі з Липників, там є і мій воюрідний дядько Сергій Довгий який проживав в Антонівцях. Якби в селі було лише 2 - 3 українські хати то просвітяни збиралися б в іншому селі. Тобто, я думаю що напередодні війни село приблизно на половину було українським та польським.
Те що в село підтянулися поляки із колоній дало можливість створили в селі боївку самооборони на чолі із Марком Словіньскім. Місцеві вже мали частину зброї, але цього їм виявилося мало. Отож, за посередництвом довіреного перекладача, пана Палюховського, вони звернулися до німецької жандармерії в Березному з пропозицією, що самооборона польських Липник хоче співпрацювати з німцями проти бандерівців, а також просили надати самообороні зброю. Німці підтримали пропозицію поляків і видали їм необхідну зброю. Передбачалося, що поодинокі нечисленні групи бандерівців будуть успішно відбиті силами самооборони, натомість при масовому нападі бандерівців, ці сили були покликані прикрити і організовано вивести мешканців села в напрямку Зірного, де перебував контингент німецької жандармерії.
У середині березня десь опівночі у селі пролунали постріли. Це відстрілювався бандерівець-розвідник, якого схопив патруль під командуванням Міхала Гайдамовича. Пізніше повстанець зізнався, що його завданням було дізнатися про розташування і ефективність самооборони. Від нього поляки також довідалися, що в навколишніх українських селах перебувають значні сили бандерівців.
Через три дні понівеченого бранця відвезли до Березного і віддали в руки німецьких жандармів. Наступного дня його повісили на телефонному стовпі поруч із ринком. Із спогадів Владислава Гермашевскі стає ясно, що поляки й самі зрозуміли, що зробили помилку. Ось його спогади: «… це була, гадаю, велика помилка, бо нічого таким чином ми не досягнули, а лише загострили напруженість, що уже через кільканадцять днів, ймовірно, стало вирішальним для долі Липник. Сьогодні я переконаний, що бандерівця треба було звільнити і за його посередництвом намагатися вести переговори з його побратимами, аби виграти час, такий потрібний для зміцнення нашої самооборони. Зізнання бандерівця нічого не змінили, бо й не могли, а зброї, окрім його єдиного карабіна, не побільшало. Натомість стосунки з українцями через те, що ми видали німцям схопленого бандерівця, загострилися до такої міри, що ми виявилися цілковито ізольованими від навколишнього світу. Ми не мали жодної інформації про те, що діється в сусідніх українських селах і серед бандерівців… Вночі 25 березня на липницькому небі зблисла ракета, а відтак спершу з півдня, а далі зусебіч залунали постріли. Повстанці підпалили село і стали стріляти по хатах, звідки польська боївка відстрілювалася із усіх доступних їм видів зброї. Ми зорганізувалися і почали відходити під прикриття німців в Зірно. В цьому бою загинуло 186 поляків».
Плануючи подібні акції, повстанці, в більшості випадків, попереджали польські колонії, що якщо вони не виїдуть в міста до своїх союзників німців, то село буде спалено, а тих, що залишаться, – розстріляють. Потрібно ще вказати одну обставину. Із звіту провідника ОУН Березнівського району Івана Горковця «Сокири» 13 квітня німці спалили українське село Яринівку і вимордували там 370 селян, а 15 квітня німці провели каральну операцію проти польських колоній Рудня Ленчинська і Князь Сілезька, де вбили 200 поляків і спалили всі хати . Немає ніякої достовірної інформації про те, чи Липники спалили дійсно бандерівці чи, можливо, це була совєтська акція як відплата за співпрацю з німцями. Пишучи звіт менше ніж через три тижні після спалення Липник, командир «Сокира» зовсім не згадує про це у своєму звіті.
Дослідники які опрацьовували територію на місці села твердять що: "Липники справді були спалені - про це свідчать шматки сплавленої бронзи - наприклад залишки підсвічників, уламки самоварів, дверних ручок в багатших хатах. Так, гільз там було досить багато, але на цьому і все. Тепер саме цікаве, вони стверджують що Липники ніколи не було велике село, і ніколи не було польським селом! На картах Шуберта видання 70 років 19 ст. (картографії напевне пероду 50 років 19 ст.) в Липниках - 14 дворів. через 70 років, на карті WIG (Війскового інституту географічного) в Липниках аж 44 хати - це дуже мало. Наприклад, в с. Застав"я, яке було населено поляками - ветеранами совєцько-польскої війни, на карті шуберта - 0 дворів, на 27 рік - 111 дворів комбатантів. В Липниках же здивувала повна відсутність мілітарних знаків поляків, навіть ґудзик попався всього на всього один. По знахідках все говорило про те, що це було звичайне українське село".

Документи:

З квітня місяця 1944 року Андрія Луцика вже із псевдо «Касян» призначають керівником військово-польової жандармерії Групи ВО «Заграва». Збереглося декілька наказів виданих ним.

Наказ в організаційних справах №1
УПА «Заграва» КЖ ВО
Постій, дня 21.IV.44.
Наказ ч.1
1.Згідно наказу ШВШ КВО гр. «Заграва» ділиться на чотири станиці жандармерії.
а) ст. ч.1 обіймає терени західньо-північної воєнної округи. Комендант станиці – Химера.
б) ст. ч.2 обіймає терени східньо-південні. Комендант Ампутатор.
в) ст. ч.3. обіймає терени півнчно-східні. Комендант Морозенко.
Г) ст. ч.4. обіймає терени південно-західні. Комендант Мовчан.
2. Бувшого коменданта ст. ч.1 за невідповідню працю здіймаю зі становища, на його місце назначую коменданта Химеру з днем 20.IV.44.
3. По станицях перевести доповнення станиць до числа 20.
4. Від 20. IV.44 р. назначую др. Деркача шефом слідчого апарату при команді окружної жандармерії.
5. Станицям забороняється:
а) більше жандармів тримати на станиці як 10 (решта в терені)
б) стояти на квартирах (лише в лісі)
в) відпускати стрільців у відпустки
г) стояти довше, як 5-6 днів на одному місці
6. По станицях завести стисло військову дисципліну і карність.
7. Переводити вишколи військовий і слідчо-поліційний, оскільки є можливість.
8. Коменданти станиць [будуть] потягнені до відповідальності, коли їх станиці будуть безкорисно витрачувати час.
9. Тижневі звіти праці і плани на слідуючий тиждень пересилати до ШВШ.
10. На 102-го числа слідуючого місяця завше пересилати звіт, на місці у КЖ ВЩ мусить бути 2-го слідуючого місяця.
11. Нав’язатись з командирами загонів і виповнити до 1. IV.44 р. список дезертирів вам призначених загонів і в міру можливости повести активну ловлю дезертирів.
Слава Україні
Комендант польової жандармерії ВО /Касян/

Інструкція в справах дезертирства №2
УПА «Заграва» КЖ ВО
Постій, дня 21.IV.44 р.
Справи дезертирів:
Нав’язатися з вам призначеним загонами, дістати від них список дезертирів і самовільно перейшовши до других загонів. Тому що багато бувших дезертирів тепер знаходяться у других відділах , треба точно прослідити кожного справу і таких, які є точно дезертирами і відповідають карі полевого суду, направляти з протоколами до матірного загону під полевий суд. Тих, що підлягають карі карного відділу по стягненні протоколу, рішати їхню справу, самим дати вимір кари і переслати до затвердження ШВШ, або КЖ ВО.
Всіх самовільно перейшовши, або бувших дезертирів, які тепер долучилися до других загонів, переслати пока з рішенням справи під нагляд жандармерії загону їх матірного загону, до другого розпорядження, пока оформиться карний відділ. Треба брати під увагу тих людей, яких інші командири розпустили і вони були змушені прилучитися до інших загонів, наприклад курінь Шакала, чота Гонти з куреня Яреми. Таких людей після прослідження, лишень пересилати до їх матірного загону.
Коли в даному випадку командир загону не схоче відпустити, тоді справу передати до ШВШ і після розпорядження ШВШ поступати.
Козаків які здезертирували, або в часі акції чи фронту залишилися в терені і тепер працюють в запіллі, в СБ, чи на сітці, таких без жодного нічого стягати, тільки про це повідомляти їх зверхників.
До цього долучається список дезертирів, причому витягніть дезертирів свого терену, а коли б у вашому терені були дезертири з інших теренів, їх стягнути і відставити до їх матірних загонів.
Слава Україні
Комендант польової жандармерії ВО /Касян/

Лист командиру «Касяну» в організаційних справах
17 травня 1944 р.
УПА Група «Заграва»
ШВШ
1. Пошту від Вас і Ампутатора з 21.IV.44 р. одержав.
2. Заіснувала сумна подія, бо назначеного нами к-та станиці ч.4 Мовчана, за невиконання два рази даного наказу, арештовано й знято з обов’язків к-та. На його місце дав я ст. десятника Бояна, який до того часу виконував обов’язки сотенного в загоні к-ра Рубашенка. Казав я йому зв’язатися з Вами. Думаю, що він буде виконувати дані йому обов’язки краще, тим більш, що він сам з природи типовий жандарм. Йому дав я двох людей.
3. Химеру висилав я два рази на північ і там його немає. Де подівся невідомо. Не знаю, якої біди, але хотів йти до Вас. З призначеними йому загонами зв’язку не має Жадного.
4. Зле, що Ви не розписали список дезертирів й не роздали по станицям. На те я його Вам дав.
5. Школу треба було провадити. Якщо не можна в терені рухатися малими групами, то треба було долучитися до якого загону, а навіть не було б зле, якщо б школа була при мені. Тоді мали б Ви до помочі в вишколі, тих що є при мені, а рівночасно і Ви були б зо мною. Школу конечно треба в найкоротшому часі стягнути.
6. Станиці, якщо не можуть перебувати в їм призначених теренах, то тоді конечним є, щоб вони були, якщо не разом з загоном, то близько одного чи другого, але їм призначеного.
7. Поясніть к-там станиць, хоча це повинно бути для кожного зрозумілим, що якщо перебуває в таборі якого небуть загону,зобов’язаний підкорятися всім приписам, які в даному загоні є зобов’язуючі, а дальше, в разі бою, оперативно підпорядковується к-рові загону, це значить к-р загону має право йому дати наказ йти в бій. Звертаю на те увагу тому, бо заіснував випадок, де під час бою в цуманському лісі к-т станиці ч.4 – Боян два рази відмовився від участи в бої, оправдуючись тим, що він має інше завдання. Про те звітував мені к-р Гамалая. Справу треба прослідити, якщо це факт, - покарати.
8. Пересилаю Вам клички.
9. Вишліть до мене свого зв’язкового.

Слава Україні!
Постій, дня 17.V.44.
Командир /Д.Дмитренко/

Після переходу фронту, весь 1944 рік командування УПА старалося налагодити роботу зі встановлення організаційної мережі на теренах Центральної та Східної України. Особливо цікавим для УПА Північ був житомирський і київський регіон. Штаб УПА Північ займався висилкою агітаційних груп в округ «4444», в який тоді входили Житомирська область і північні райони Київської області. На початку в пропагандивні групи включалися в основному «східняки», які як вважалося, зможуть налагодити роботу на своїх теренах, але складність поставленого завдання сприяла тому що східняки добровільно здавалися в НКВД, або пробували легалізуватися десь на Донбасі, або й в Росії розуміючи безперспективність повстанського руху.
Під кінець 1944 року провід ОУН пішов на скорочення керівних ланок, ліквідував вищі організаційні та господарські референтури. На структурну оптимізацію спрямовувалася ліквідація таких органів як жандармерія, військова розвідка, різні штаби. Керівники центральних структур переводилися у низові ланки і зобов’язувалися забезпечити їхню життєздатність. Від “нежиттєздатних” одиниць (штабів військово-польової жандармерії, військової розвідки) довелося відмовитися і в УПА. Зі скасованих вищих командних посад (курінних, сотенних) досвідчені кадри призначалися командирами бойових відділів.
Весь 1944 рік Андрій Луцик з псевдо «Касян» перебував на посаді коменданта військово-польової жандармерії групи „Заграва” отримав звання - булавний УПА від 31 серпня 1944 р . Після реорганізації повстанської армії приймає знову псевдо «Печериця» і був призначений ОУН провідником Київської округи, а також став референтом Служби безпеки Житомирського округу, північно-східної ГО НВРО .
Як уже зазначалося вище всі спроби опанувати сіткою ОУН Житомирську і Київську область закінчувалися арештами, або поверненнями пропагандивних груп назад на територію рівненського Полісся. Багато хто з висланих раніше упівців виявлялися агентами НКВД. Тому в жовтні 1944 року на Житомирщину відправляється Андрій Луцик Печериця. Бере з собою ще чотири стрільця, з озброєння 1 автомат і 3 кріси. Місцем дислокації обирає м.Коростень, як один із найважливіших пунктів комунікації на півночі Правобережної України. Додержуючись усій конспіративних правил за короткий термін йому вдається створити групи підтримки в селах Санітарка, Богушівка, Рудня Білецька. Перші дні по приходу в терен група змушена була перебувати в лісі й при тому часто приходилося навідувати різні села. При зустрічі з населенням розповідали про боротьбу Української повстанської армії, вислуховували скарги на переслідування радянським режимом. Для тих хто лояльно відносився до ідеї створення незалежної України допомагали матеріально, просячи напекти хліба чи випрати білизну. В перевірених людей залишалися на ночівлю, чергуючи місця перебування щоб не накликати біду на симпатиків самостійницького руху.
Через два місяці перебування на території Житомирської області Андрій Луцик повернувся на Рівненщину. На його місце з уже налагодженими контактами пішов командир Деркач із п’ятьма стрільцями. Луцик-Печериця на різдвяні свята йде до своєї рідні в Березнівський район. На завершенні свят Андрій перебував в криївці в с. Березіна, на хуторі Петровичів. Печериця, Михайло та ще один невідомий повстанець переховувалися разом. Вони мали вирушати знову на схід, але хтось про них доніс в НКВС. Якраз, коли група мала виходити, з’явились енкаведисти і підпалили хату. Михайло застрелився одразу, а Андрій, обпечений, з пістолетом в руках, вийшов з будинку і побіг в сторону лісу. Врятуватися він не встиг – хворі ноги підвели – його одразу вбили.
Андрієва дівчина Іра Петрович (хоча, кажуть, що це вона і видала їх; жінку вдалося психологічно обробити і вона, вочевидь, повіривши, що Андрія візьмуть, але залишать живим, чи то дала інформацію, чи випадково навела НКВД на місце розташування криївки) і хлопці з УПА поховали Андрія на кладовищі в с. Друхова.

Курінний УПА Макс Скорупський, описуючи стан  українців на квітень місяць 1943 року, пише: «Деякі польські села дістали від німців зброю для поборювання українських партизанів. Найближче положення від лісу польське село Кути (Шумського району) тероризує довколишнє наше населення. На всі ці вістки хлопці затискають кулаки і чекають наказу командира, певні, що вони тепер за все і всім відплатять, що караюча рука українського потоптаного народу, як месники за народні кривди... Загроза з боку поляків, які дістали від німців зброю проти нас, змусила договоритись виконати спільну атаку на Кути».  
Село Кути знаходиться недалеко від сіл Гурби і Дермань, де проживала родина мого діда Мирона Бендюка (це вже по лінії батька). 

Про дерманську родину розповім в другій частині розповіді.

 

 

Коментарі

Додати новий коментар

CAPTCHA
Захист від спаму
Фото Капча
Введіть символи з картинки.